Луіза. Вальтер! Боже! Що це? Візьми себе в руки. Зараз треба себе стримати — це година розставання. У тебе є серце, любий Вальтер. Я знаю його, тепле, як життя, твоє кохання і не має меж, як безконечність! Подаруй його шляхетній і достойній — вона не заздритиме найщасливішим з свого роду. (Стримуючи сльози). Мене ти більше не побачиш — чванна, обдурена дівчина нехай виплаче своє лихо в самотних стінах, — ніхто не зважатиме на її сльози. Порожнє й мертве моє майбутнє — та подеколи я нюхатиму зів'ялий букет минулого. (Подаючи йому тремтливу руку, відвернувшись). Прощавайте, пане фон Вальтер.
Фердінанд (схопився з свого закам'яніння). Я тікаю, Луізо. Ти справді не хочеш тікати зі мною?
Луіза (сіла вглиб кімнати, затулила лице обома руками). Моя повинність звеляє мені залишитись і терпіти.
Фердінанд. Гадюко, ти брешеш. Тебе прив'язує щось інше!
Луіза (тоном найглибшого страждання). Залишайтеся при цій думці, — вона може трохи полегшить вам лихо.
Фердінанд. Холодна повинність — у відповідь на палке кохання. Це мене має обдурити ця байка? Якийсь коханець тебе зв'язує, і лихо тобі й йому, якщо справдиться моя підозра! (Швидко пішов).
Луіза. Де мої батьки? Тато обіцяв повернутися за кілька хвилин, а вже минуло п'ять повних страшних годин. Коли з ними щось… що зі мною? Чому мені так тяжко дихати? (Тепер у кімнату ввійшов Вурм і стоїть, вона його не помічає). — Це нічого, — це просто жахлива ілюзія роз'ятреної крові, — як душа нап'ється жаху, то око бачить примари в кожному кутку.
69
