мати батька теж жахливо. Мого батька за образу величності… — моєму милому — леді, або прокляття й злидні — справді, чудно! Досконала мерзота теж є досконалість! Досконалість! Ні, для цього ще чогось не вистачає, — де моя мати?
Вурм. У в'язниці.
Луіза (з болісним усміхом). Тепер усе довершено. Довершено і — отже я вільна. Скинуто з мене всі повинності і сльози, й радощі, скинуто обережність. Вона мені тепер непотрібна. (Страшне мовчання). Може, в вас іще є новина? Кажіть. Тепер я можу вислухати вас.
Вурм. Що вже сталось, ви знаєте. оглядає
Луіза. Але що ще буде? (Знов пауза — вона оглядає секретаря зверху донизу). Бідний чоловік. Ти практикуєш ремество, при якому ти не можеш бути щасливий. Робити людей нещасливими, — само по собі жахливо, але в скільки разів жахніше — сповіщати їх про це, — співати їм цю пісню, пісню сича і дивитись, як скривавлене серце здригається на залізнім спису доконечності! Небо, вбережи мене. І хоча б тобі за кожну краплю сліз, яку ти викликаєш, платили тонну золота — я не хотіла б бути на твоєму місці. Що може ще статись?
Вурм. Я не знаю.
Луіза. Ви не хочете знати? Ця чорна новина боїться гомону слів, але в гробовій тиші вашого лиця я бачу примару її. Що ще буде? Ви сказали допіру, що герцог рішив покарати якнайсуворіше. Що ви звете найсуворішим?
Вурм. Не розпитуйтесь.
Луіза. Чуєш, чоловіче! Ти вчився в катів. Де ж ти міг інде навчитись отак поволі-поволі підіймати сталь до тремтливих грудей і дражнити живе серце, не завдаючи удару! Яка доля чекає мого батька? У тому, що ти кажеш, сміючись, я чую смерть, — що ж є в тому, що ти скажеш усерйоз? Кажи! Хай я сприйму одразу ввесь смертельний груз. Що чекає мого батька?
Вурм. Суд на життя і смерть.
71
