Луіза. (стійко), То я дякую вам! (Вона спішно побігла в бічну кімнату).
Вурм (стоїть уражений). В чім справа? Невже ця дура хоче… чорт… Вона ж не… Треба бігти за нею я відповідаю за її життя. (Лагодиться йти за нею).
Луіза (повернувшись, у плащі). Вибачте, секретарю. Я замикаю кімнату.
Вурм. А куди це так спішно?
Луіза. До герцога! (Хоче йти).
Вурм. Що? Куди? (Зляканий він її затримує).
Луіза. До герцога. Чи ви не чуєте? До того самого герцога, який хоче судити мого батька на життя і смерть. Ні — не хоче, мусить судити, бо кілька мерзотників цього хотять: він тільки додасть до процесу ображеної величності свою величність і свій герцогський підпис.
Вурм (сміється занадто голосно). До герцога?
Луіза. Я знаю, з чого ви смієтеся. Але я й не збиралася знайти там співчуття, — боже борони мене — тільки огиду, огиду від мого крику й плачу. Мені казали, що високі особи не знають, що таке лихо і… не хочуть знати. Я йому скажу, що таке лихо, — я змалюю його в усіх гримасах смерті, те лихо — я провию перед ним таким голосом, що прониже його до костей — що то є лихо, і коли йому від цього малюнка стане сторч волосся, я ще йому накричу в вуха, що в смертельну годину починають хрипіти легені самих земних богів і що смерть буде трусити князів і старців в одному решеті! (Вона хоче йти).
Вурм (злісно-привітно). Ідіть! Ідіть же! Ви справді дуже розумно вигадали. Я раджу вас: ідіть, і я даю вам слово, що герцог вас послухає.
Луіза (раптом спинилась). Що ви кажете? Ви самі радите мені іти? (Швидко повернулася). Ні. Що мені треба? Щось огидне буде з того, коли на те радить ця людина. Звідки ви знаєте, що герцог мене послухає?
Вурм. Бо він це зробить не задарма.
Луіза. Не задарма? Яку ж ціну він може скласти своїй людяності?
72
