Фердінанд. Берись, кажу. Мені нема чого більше робити на цім світі.
Гофмаршал. Але мені є, мій найрозкоштовніший!
Фердінанд. Тобі, шельмо? Що, тобі? Тобі, який тільки на безлюдді людина? Ти, що за одну мить сім разів скручуєшся і сім разів розправляєшся, уклоняючись, немов нашпилений метелик. Ти, що ведеш регістр тому, як працює шлунок твого пана, і служиш за йолопа для його жартів. Добре, я візьму тебе з собою, як якогось ручного звірка. Як свійська мавпа, ти будеш під завивання засуджених танцювати, подавати, служити, звеселяти своїм гофмаршальським умінням віковічний одчай!
Гофмаршал. Як вам завгодно, пане, як вам завгодно. Тільки пістолі приберіть.
Фердінанд. Як він стоїть — мізерія! Стоїть, ганьблячи матір природу! Ніби його друкарський партач у Тюбінгені[1] передрукував з справжньої людини. Шкода тільки, страшно шкода тієї унції мозку, яка так погано росте в цьому невдячному черепі. З цією єдиною унцією і з малпи була б людина, бо й зараз це якийсь дріб'язок розуму! І з таким поділяти її серце! Неймовірно, непростимо! З огидним йолопом, з яким приємніше відмовитись від гріха, ніж грішити[2].
Гофмаршал. О, дяка богові вічному! Він уже дотепкує!
Фердінанд. Я віддам йому належне. Ми толерантно[3] ставимось до гусениць, поставмось же й до нього терпимо. Зустрівши такого, ми знизуємо плечима, дивуємось з мудрого господарства природи, яка покиддю і остачею годує й таких вилупків, яка накриває на стіл для ворона на ешафоті і для придворного у багні величностей. Але (знову розпалюється гнівом) на мою квітку ця нечисть нехай не повза, або я (грубо трусить маршала) її так… і так… розквашу на тісто!
80
