Дівчина моя. Я віддав увесь світ за дівчину, зрікся всього розкішного творіння. Зостав мені дівчину. Доле! Мільйони душ скиглять по тобі — туди приверни погляд своєї милості, а мені дай чинити самому, страшна доле! (В одчаї складаючи руки). Невже ж багатий, могутний творець поскупиться на душу, ще й найгіршу з усього створеного. Дівчина — моя! Я, колись її бог, тепер її диявол. (Дивиться грізно вбік). Навіки з нею сплетений на ешафоті — очі в очах — волосся дибом коло волосся — і слухай наш стогін, злитий воєдино, і тоді повторити їй мої ніжні слова і тоді знову вимовити моє прохання! Боже! Боже! Ці заручини — жахливі, але навік! (Він хоче вибігти. Увіходить президент).
Фердінанд (відступаючи). О! Батько!
Президент. Дуже добре, що ми стрілись, сину! Я прийшов сказати тобі щось приємне і таке, любий сину, що буде для тебе цілком несподіване. Сядьмо.
Фердінанд (дивиться на нього довгим закам'янілим поглядом). Батьку! (Дужче зворушений ходить узад і вперед). Батьку! (Цілує йому руки, стає навколішки). О, батьку!
Президент. Що з тобою, сину? Встань. Рука твоя палає і тремтить.
Фердінанд (з диким вогневим почуттям). Прости мені за мою невдячність, батьку. Я — пропаща людина! Я не зрозумів твоєї добрості. Ти ставився до мене, як батько. О! В тебе була віща душа, — тепер запізно. Прости! Прости! Благослови мене, батьку.
Президент (з невинною фізіономією). Устань, сину. Здумайся, заспокойся. Ти говориш загадками.
Фердінанд. Ця Міллер, батьку, — о, ви знаєте людей! Ваш гнів був тоді такий справедливий, такий правий, такий по батьківському теплий, — тільки батьківське усердя не влучило в точку… ця Міллер…
Президент. Не катуй мене, сину. Я проклинаю свою жорстокість. Я прийшов прохати в тебе вибачення…
82
