ви. Тепер він для вас, тепер, міледі, беріть його. Кидайтесь йому в обійми. Волочіть його до вівтаря, але не забувайте, що, може, поміж ваш шлюбний поцілунок упаде привид самогубці, — хай бог мені простить, — я не можу інакше! (Вона вибігла геть).
Леді (сама стоїть зворушена і не в собі, дивиться невідривно на двері, якими вибігла Луіза, зрештою приходить до тями). Що це було? Що зі мною було? Що сказала ця нещасна? Ще, о, небо, мені роздирають вуха ці слова, жахливі, смертельні слова: беріть його! Кого, нещасна? Подарунок твого передсмертного кроку? Жахливий заповіт твого одчаю? Боже! Боже! Невже Я так низько пала — так раптом скотилася з усіх тронів своєї гордості, що я жадібно чекаю на те, що мені кине великодушність жебрачки з її смертної години? Беріть його! І це вона сказала таким тоном, з таким поглядом! О, Еміліє, чи для того ти перейшла межі, покладені жінкам? Чи для того ти домагалася імени великої британської женщини, щоб бундюча будова твоєї честі завалилася перед вищою чеснотою занехаяної бюргерської дівки? Ні, горда, нещасна! Ні! Можна посоромити Емілію Мілфорд, але не зганьбити зроду! І я маю силу зректися! (Величаво ходить взад і вперед). Ховайся тепер, м'яка, вразлива жінко. Тікайте, солодкі, золоті образи кохання. Велич духу віднині мені провідниця! Ця пара закоханих погибла, якщо Мілфорд не зречеться своїх домагань і не згасить їх у герцоговім серці. (По паузі, жваво). Край! Усунено жахливу перепону — розірвано всі зв'язки між мною і герцогом, видерто з грудей моїх це скажене кохання! У твої обійми кидаюсь, чесното! Прийми мене, свою розкаяну дочку, Емілію. О, як мені хороше! Як мені одразу легко й вільно стало! Велика, як падуще сонце, я сьогодні зійду з високостей моєї величі, моя пишність умре з моїм коханням, і тільки серце моє супроводитиме мене в це
90
