Гофмаршал. Сьєль[1]! Небо! Така зарозумілість! То подумайте ж, то зважте ж, як сильно ви впадаєте в дизграс[2], у немилість, леді.
Леді (повертається до слуг і каже глибоко схвильована). Ви стоїте стурбовані, мої добрі люди, й чекаєте, як розв'яжеться загадка. Підійдіть ближче, любі. Ви служили мені чесно й пильно, частіше заглядали мені в вічі, ніж у мою калитку; ваша слухняність була вашою пристрастю, вашою гордістю була — моя милість. Спомин про вашу вірність, далі, буде водночас пам'яттю про моє приниження. Сумна доля хотіла, щоб дні, щасливі для вас, були найчорніші для мене! (3 слізьми на очах). Я відпускаю вас, діти мої. Нема більше леді Мілфорд, а Йоганна Норфолк занадто бідна, щоб сплатити свій борг. Хай мій скарбник спорожнить для вас мою скриньку — цей палац залишається герцогові. Найбідніший з вас вийде звідси багатший, ніж його господиня. (Вона подає свої руки, які вони по черзі цілують). Я розумію вас, любі мої. Прощайте. Прощайте навіки! (Оволоділа собою). От я чую, що під'їхала карета. (Відірвалась від них, хоче вибігти, гофмаршал заступає їй дорогу). Злощасний! Ти все ще стоїш тут?
Гофмаршал (який протягом усього того часу в повному духовному банкротстві перечитував записку). І цю записку я повинен дати їх найсвітлішій ясновельможності у власні високі руки?
Леді. Жалюгідне! У високі власні руки й доложити у високі власні вуха, що поскільки я не можу боса поїхати в Лоретто, то я робитиму поденно, щоб очиститись від сорому, яким я керувала. (Спішно вийшла. Всі інші, дуже схвильовані, розходяться).
