Луіза. Вічність теж, тату, — вона балакає з душею без свідків.
Міллер. Дитино! Дитино! Що це за мова?
Луіза (встала й вийшла наперед). Я тяжко боролася. Ви знаєте про це, тату. Я знайшла в собі силу. Боротьба скінчилася. Батьку, нас жінок звуть ніжними й крихкими. Не вірте цьому. Ми лякаємось павука, але чорну потвору смерті ми, шуткуючи, беремо в обійми. Це, щоб ти знав, батьку. Твоя Луіза весела.
Міллер. Слухай, доню, я б хотів, щоб ти ревла. Ти мені так більше подобалась.
Луіза. Як я його перехитрю, батьку? Як я піддурю тирана? Кохання хитріше, ніж злоба, і сміливіше — цього він не знав, той лихий чоловік. О, вони мудрі, поки мають справу лише з головою, та як тільки доходять до серця, то ці злочинці робляться дурні. Клятьбою гадав він запечатати свій обман. Присяга, батьку, зв'язує тільки живих, у смерті розплавляється й залізне кільце смерті. Фердінанд упізнає свою Луізу. Однесете мені листа, батьку? Будьте такі ласкаві!
Міллер. До кого, доню?
Луіза. Чудне запитання. Безконечність і моє серце вкупі з нею мають досить місця для одної-єдиної думки про нього. Та й коли я хотіла писати до когось іншого?
Міллер (неспокійно). Чуєш, Луізо, я розпечатаю листа.
Луіза. Як хочете, батьку. Але ви там нічого не зрозумієте. Літери там лежать, як мертві трупи, і відживають тільки очам любові.
Міллер (читає). «Тебе зрадили, Фердінанде, нечуване шахрайство розірвало союз наших серць, але страшна присяга скувала мій язик, і твій батько скрізь порозставляв своїх шпигунів. Але, коли ти маєш мужність, коханий — я знаю третє місце, де ніяка присяга не зв'язує і де не прийде ні один слідець...» (Міллер спинився і дивиться дуже серйозно її у вічі).
Луіза. Чого ви на мене так дивитеся? Прочитайте ж до кінця, батьку!
95
