Луіза (стала закам'яніла). Жахливо! Але це буде не так уже швидко. Я вкинуся в ріку, батьку, і, потопаючи, буду благати у всемогутнього бога, щоб простив мені.
Міллер. Цебто, ти будеш каятися в крадіжці, попереду сховавши украдене? Доню, доню! дивись, не глумися з бога, коли він саме найбільше потрібний тобі. О, ти далеко, далеко зайшла. Ти перестала молитися, і всемилостивий відняв від тебе свою руку.
Луіза. Хіба кохання — то злочин, тату?
Міллер. Якщо ти любиш бога, ти ніколи не кохатимеш злочинно… Ти низько схилила мене, моя донечко. Низько, низько, може аж до могили! Проте, я не хочу ще більше обтяжати твоє серце. Дочко, я оце щось говорив. Я думав, що я сам. Ти мене підслухала — то чого мені критися тепер із цим? Я тебе обожнював. Чуєш, Луізо, коли в тебе ще є почуття до твого батька — ти була мені все. Ти втрачаєш тут не тільки своє добро. Я теж утрачу від того все. Ти бачиш, починає сивіти моє волосся. Уже той прийшов мені час, коли батьки користуються з капіталу, що вони вклали в серце своїх дітей. Чи ти мене ошукаєш тепер, Луізо? Чи ти втечеш з добром і майном свого батька?
Луіза (цілує йому руку, страшенно схвильована). Ні, тату. Я піду з цього світу з маленьким боргом у вас і з лихвою платитиму в вічності.
Міллер. Дивись, щоб ти тут не прогадала, дитино! (Дуже серйозно і урочисто). Чи ми стрінемося в вічності?.. От бачиш, ти зблідла. Моя Луіза сама розуміє, що я не можу її в тім світі наздогнати, бо я не так туди поспішаю, як вона. (Луіза кинулась тремтячи в його обійми — він палко притуляє її до своїх грудей і каже далі урочисто). О, дочко, дочко! Павша, може, вже й пропавша дочко! Зважай на поважне батькове слово. Я не можу над тобою чатувати. Я заберу в тебе ножа, ти можеш згубити себе в'язальною шпилькою. Я охоронятиму тебе від отруєння, ти можеш завіситись на намисті. Луізо, Луізо, я тільки можу тебе остерігати тепер! Чи ти допустила до того, що твоя зрад-
97
