лива мрія втече від тебе на жахливому мості від часу до вічності? (Виразніше, голосніше). Що тоді, нещасна? (Він притуляє її дужче, дивиться на неї довго й пронизливо, тоді швидко відштовхує). Тепер я нічого більше не скажу — хай бог буде мені суддею — про оцю душу. Роби, що хочеш. Принеси своєму стрункому юнакові цю жертву, щоб твої дияволи ликували, а добрі анголи відступились. Іди. Бери на спину всі твої гріхи, ще цей найжахливіший теж, і коли тягар цей для тебе залегкий — поклади згори ще мій проклін! От ніж! Пробий своє серце і… (голосно ридаючи, кинувся геть) i серце батька.
Луіза, Стривай! Стривай! О, тату. Ця ніжність ще жорстокіше силує мене, ніж тиранство. Що мені робити? Я не можу. Що мені робити?
Міллер. Коли цілунки твого майора пекучіші від сліз твого батька — умри.
Луіза (довго змагається, тоді досить твердо). Батьку! От моя рука. Я… Боже, боже, що я роблю? Що я хочу? Батьку, я присягаюсь — лихо мені, лихо! Злочинна, куди я йду? Батьку, хай буде. Фердінанд, — бог хай дивиться на це! Так, я знищую останню пам'ять про нього. (Вона розриває листа).
Міллер (сп'янілий від радощів обіймає її). Це — моя дочка! Підійми голову. Ти збулася коханця, але зробила собі щасливого батька! (Обіймаючи її, плаче й сміється навпереміж)! Дитино, дитино, чи я вартий цього дня в моїм житті! Як мені, поганому чоловікові, дістався цей ангол. Моя Луізо — раю мій! Господи, я мало розуміюся на коханні, але я ще розумію — яка це мука його зректися!
Луіза. Але геть з цього краю, тату, геть з міста, де мої подруги візьмуть мене на глум, де моя добра слава на віки пропала. Геть, геть з містини, де до мене промовляє стільки слідів утраченого блаженства. Геть, куди тільки можна…
Міллер. Куди хочеш, доню. Хліб добрий родить скрізь, і люди слухатимуть моєї скрипки. Так. Нехай пропадає все — то я історію твого горя покладу на звуки і співатиму пісні про дочку, що зламала серце
98
