|
„Все прогнило, хиталось, готове було розвалитися, і не можна було надіятися навіть на благотворну переміну, бо в народі не було такої сили, яка могла б змести гниючі трупи віджилих установ“. (Маркс и Энгельс, соч., т. V, ст. 7). |
Для кращих представників німецької дрібної буржуазії не знайшлось революційної маси, в якій вони черпали б переконаність і силу на подальшу політичну боротьбу.
За влучним висловом Ф. П. Шіллера, „бунт бурі й натиску“ залишався виступом передового загону невеликої групи бюргерської інтелігенції, авангарду без армії, засудженого на загибель“[1].
Під тиском таких соціальних умов „штюрмер“ Гельте вкоротив собі життя, „штюрмер“ Ленц збожеволів, „штюрмер“ Клінгер став наймитом російського царизму,
Під натиском таких соціальних умов Гете, що хапався за пістолет, бажаючи повторити вчинок свого Вертера, згодом став таємним радником Ваймарського двора фон-Гете, а Шіллер тоскно констатував „нереальність“ своїх творчих поривань: „ми мусимо зазнати помилок, часто навіть безум'я, перш ніж добираємось до прекрасної мети: мирної істини“, писав він у „Філософських листах“. Висновком з цього і був певний компроміс з ганебною дійсністю, на який пішов Шіллер.
У драмі „Дон Карлос“ (1787) Шіллер вихвалює вже маркіза Позу з його теорією „гуманної“, „освіченої“
- ↑ Ф. П. Шиллер. „Творческий путь Фридриха Шиллера“. ОГИЗ-ГИХЛ, 1933, ст. 13.
