Таким чином драма Шіллера, будучи об'єктивно пересторогою для тих, хто мріяв би зброєю виправити соціальний лад, була і пересторогою цьому ладові — бо вона досить наявно доводила, що лад сам створює „розбійників“.
Адже недаром бунтар Карл Моор і тиран Франц Моор — брати; руссоїст Шіллер підкреслює „неприродність“ ворожнечі між „братами“, з яких один символізує поміщицтво, юнкерство, аристократію, а другий — бюргерство. Але він підкреслює і те, що в цій ворожнечі повинний Франц фон Моор — це ж його вчинок підштовхує Карла на здійснення його республіканських мрій через „розбійницьку“ діяльність. А через ці помірковані висновки молодого бюргера, понівеченого ханжівським вихованням вдома і казарменим рабством, проривалось безпосереднє захоплення боротьбою проти старого життя і його прислужників, захоплення ідеєю помсти, яке так помітно в одній з найкращих сцен п'єси — у сцені в богемських лісах, перед боєм.
От у цьому поєднанні мрії демократа-бунтаря з нерішучістю й філістерством придавленого обивателя особливо виявляється соціальна трагедія Ф. Шіллера.
Не зважаючи на сумний кінець, до якого приводить поет носія протесту, Карла Моора, п'єса Шіллера справляла на сучасників вражіння саме бунтарського заклику, а не застороги для занадто гарячих бюргерських голів.
І це вражіння обумовлювалось не тільки образом
