драматургії — зокрема закон трьох єдностей — часу, місця й дії; Шіллер пішов у практиці далі Лессінга. Схематизмові й абстрагованості, якими відтворювало дійсність мистецтво класицизму, Шіллер протиставив свободу нових творчих шукань. В „Розбійниках“ немає єдності місця: дія переноситься з замку до шинку, звідти в ліс, далі на Дунай — і т. д.; нема єдності часу: кілька місяців, коли не роки минають між першою і останньою дією. Нема і такої єдності дії, якої вимагала теорія класицизму: єдності в зовнішніх моментах сюжету, хоча б у стосунках Франца, Карла й Амалії. Проте, дія струнко підкорена основній лінії сюжету — розвитку характера Карла Моора. Тут Шіллер далеко випередив своїх учителів „штюрмерів“, які завантажували свої твори великою кількістю зайвих епізодів, що відтягали увагу глядачів.
Класична трагедія обов'язково писалась олександрійським римованим віршем; Шіллер і тут порушує класичну традицію, вживає саме прозу, в чому він може спертись на драматургічну практику Лессінга. У характерах братів, щоправда, іще можна найти вплив класичної поетики, за якої дієві особи мусили бути певними абсолютами у виявленні якоїсь риси людської натури. І у Шіллера Франц є абсолют підлості, а Карл — абсолют благородства. Проте і тут класичну умовність порушувало бюргерське прагнення реальності: Франц виказує ознаки каяття в останній сцені, у Карла сентиментальність живе поруч з жорстокістю.
Але намагаючись цим зробити два основних характери п'єси більш імовірними, Шіллер усе таки був далекий від реальності: і Франц, і Карл — саме ідеалі-
