а Хрунь стогне вже мов бик…
Дивить ся, як по тверезу
де-хто лїзе на березу,
а за чим — він добре знає,
тож всїх просить і благає:
Гей сусїди, гей кумове,
приятелї і панове!
простїть менї сю провину,
а я чесним вже і згину!..”
Та не раз він так трусив ся,
не раз плакав і просив ся
і лягаючи на лаву
все обіцював поправу;
вилизавшись — мов мара
таки пхав ся до двора.
Не помогли анї просьби,
анї крики, анї грозьби —
люди били, як нїколи!
Хрунь вив з болю мов той псище,
а люд бив та лиш поволи
наслухував, чи жиє ще.
Якже дихав — знов з годину
всї лупили як конину.
