Траверзи залишилися і Борович не потребував іти до звіту за невиконання наказу.
Але зайшла нова дуже немила несподіванка.
Вояки четвертої сотні сусідували тоді з мадярським полком. Мадяри, то народ, мабуть, не надто пильний. Вояки першої чети, геть там на правому крилі сотні, викопали собі поважну лятрину, по боках заслонили її дошками, які „пристарали“ собі зі складів команди полку. Згори заслонили її зовсім порядним дашком. Одним словом це була люксусова лятрина. Її не повстидавсяби навіть сам ґенерал. Там міг вояк посидіти і поговорити навіть довше, хоч на дворі падав дощ або сніг.
Це припало дуже до вподоби мадярським сусідам і вони без дозволу господарів зачали заходити до цього вояцького касина. Зпершу поодиноко, а потім вже і громадно. „Камратські“ звичаї не призволили так просто з моста заборонити їм вступу, але всеж таки вояки першої чети дивилися на те дуже кривим оком.
Якось раз вечером наказав фельдфебель Крамер, що завтра до полудня ніхто з першої чети не сміє іти на свою лятрину. Дивненький був це наказ, але щож, дисципліна наказувала послухати. Тож вояки послухали. Люди щось міркували. Але які то вже дивні накази вони не мали виконувати. Наказ є наказом.
Раненько зайшли на лятрину два мадяри. Один сів собі на її правім кінці, а другий на лівім. Середину лишили вільну. Сиділи, базікали і курили файки. Дуже це приємна така товариська розмова на лятрині. Якийсь спеціяльно сентиментальний настрій находить на душу чоловіка. Прийшов ще капраль, мадяр. Як підстаршина сів на почеснім місці — в самій середині. Та ще не вспів добре розсістися, як нараз дручок тріснув і всі три мадяри коміть головою полетіли до рова. А рів був вже майже до половини виповнений.
Немило висмарувані на цілій голові і майже на всьому тілі вернули гості до своїх закопів. Від того часу мадяри вже більше не ходили „на сусіди“. Потім говорили, що то сам фельдфебель Крамер ніччю під-
