різав пилочкою дручок, але хто віривби, аби то була правда. За велика шаржа [1], аби бавилася такими річами.
Не знать чому, інцідент з траверзами і траґедія з лятриною спричинили, що майор Ґасер, також мадяр, почав кривим оком дивитися на четверту сотню. Але до цього причинилося ще одно. Майор був запаленим грачем в бріджа. Вправді не умів його, але дуже любив грати. Четверта сотня стояла найблище курінної команди. Її старшини обовязково мусіли приходити що вечора до Ґасера на кілька робрів.
Борович знав яко-тако цю гру, але взагалі не любив грати. Аби позбутися запросин, викручувався ріжними службовими обовязками, а вкінці як і це не помагало, спробував остаточного, але дуже небезпечного засобу. Як тільки грав разом з майором, робив просто скандальні помилки. Цеж просто стид, коли хтось має короля і валєта за рукою і якраз мусить виграти короля, або коли має за рукою туза, його виграє і дає противникові змогу рятувати свого короля „під ножем“.
— Борович, я тобі вже нераз говорив, що ти послідний туман. Як не вмієш грати і не можеш нічого навчитися, то чого сідаєш до гри — кричав майор.
Але це нічого не помагало. Скінчилося на тім, що Ґасер почав як найгірше думати про четверту сотню і її команданта і став просто з ним ворогувати. А ворожнеча з карт буває часами дуже страшна.
Майор Ґасер мав два малесенькі чорні ямники: сучку і песика. Сучка називалася „піф“, а пасик „паф“. Як тільки Ґасер виходив з команди, брав завсіди зі собою тих двоє звіряток. „Піф“ і „паф“ бігли разом на яких двісті кроків перед своїм паном. Це було для вояків дуже вигідне. Як тільки в закопах появилися „піф“ і „паф“, це був певний знак, що за кілька хвилин по них зявиться майор Ґасер. Таке авізо бувало для вояка нераз дуже корисне. Він міг приготовитися на непрошені і зовсім небажані відвідини. Вояки
- ↑ Шаржа — степень.
