дуже любили зате обох псюків і називали їх „передня сторожа“.
Служба в закопах ніччю була доволі скомплікована. В передпіллю, перед дротяними засіками, засідалися чати, що слідили передпілля. Від них були потягнені дроти, що лучилися в закопах з дзвінками. Коло кожного дзвіночка стояв пост[1]. Як тільки з передпілля грозила яка небезпека, мав вояк на чатах потягнути за дріт, дзвіночок дзвонив, а пост в закопах, якщо не заснув твердим сном, мав негайно заалярмувати всю залогу. Було строгим обовязком командантів чет і сотень провірювати що вечора, чи дзвіночки справно функціонують. Але старшини в закопах взагалі дивилися на це як на дитинячу забавку, яку видумано при зелених столиках ґенерального штабу. Барабанний вогонь мусів всі ті дротики попереривати і в разі небезпеки вони нічого не булиб помогли. Тому дзвінків ніхто ніколи не провірював, хоч у щоденних звітах подавано: „Алярмові дзвінки провірено. Функціонують бездоганно“. Звіти були, але ні одна чата не могла дзвінком задзвонити, хочаб не знати як сильно вояк тягнув за дріт.
Була темнесенька, передвесняна ніч. Місяць стояв на новю. Густі хмари робили ніч ще чорнішою. В закопах вилазив вояк на вояка.
— Піііі, пі-пі, піііі — обізвався телєфон.
— Пане поручнику — говорив по хвилині до Боровича курінний телєфоніст — до вашої сотні понесли ручні ґранати.
Між сотнями і перзоналом, приділеним до полкової і курінної команди, були умовлені знаки, якими себе повідомлювано, що командант іде на відвідини до сотні. Тепер таким умовленим знаком заавізовано, що до сотні ішов на оглядини майор Ґасер.
Борович натягнув стару, заялозену шапку і станув в рові, яким мусів переходити курінний командант. Не довго прийшлося ждати, як прискочили до нього
- ↑ Вартовий.
