„піф“ і „паф“ і зачали леститися. „Передня сторожа„ вже була, за хвилину мав прийти сам „ворог“.
Дійсно в болоті зачалапкали чоботи. Кроки наблизилися до самого Боровича, хоч в темряві не можна було нічого побачити.
— Пане майоре, голошуся слухняно як командант четвертої сотні — зголосився Борович, так начеб майор і не знав, хто є командантом сотні.
— Ти як міг мене пізнати? Така темна ніч, що я взагалі нічого не бачу — сказав майор.
— Пане майоре, виж самі свого часу казали, що добрий вояк має пізнати свого команданта, якби йому навіть завязали очі — відповів Борович.
— Но, но! Не переборщуй! Я прийшов до тебе аби переконатися, чи алярмові дзвіночки добре функціонують — відповів майор.
Післанець від куріня, що йшов разом з Ґасером, вступив до землянки Боровича, запалив маленьку криту ліхтарку, обгорнув її доволі грубим папером і товариство пішло на перегляд.
Зараз при першім дзвінку стояв фрайтер Стратійчук. Майор Ґасер запитав його:
— Чи дзвінок цього вечора провірювали?
— Так, пане майор!
— А дзвонив?
— Так, пане майор!
— Ідіть-же тепер в передпілля і потягніть за дріт. Ми будемо тут стояти і чекати, чи дзвінок задзвонить.
Стратійчук пішов. Майор чекав мінуту, дві, ба вже й пять а дзвінок не дзвонив і Стратійчук не вертав.
— Щось то задовго треває — сказав він до Боровича.
— Тут, в передпіллю страшне багно і як хто хоче дістатися до чат, мусить кружляти аж через дванадцяту сотню. Це треває дуже довго. В дощову пору треба нераз чекати й пів години або й довше — брехав Борович.
Нараз з лівої сторони заблисли вогні гарматніх вистрілів. Майор обернувся в ту сторону. Борович ви-
