користав нагоду, підніс догори палицю, зачепив за дріт від дзвінка і потермосив. Дзвінок задзвонив.
— Отже все добре. Дзвінки функціонують — сказав Ґасер — ходім дальше.
Майор швидко віддалився з відтинку четвертої сотні. Він був радий, що дзвінок задзвонив та що він міг вибратися, бо ворожі ґранати лускали таки не дуже далеко.
— Не могли пан поручник зробити цього десять хвилин швидше і не давати нам так довго чекати — сказав тихенько до Боровича ордонанс майора, що ніс ліхтарку. Борович всунув йому в руку жменю папіросок.
Виходячи з відтинку четвертої сотні захотілося майорові заглянути до землянки, де мешкали вояки другої чети. Як отворили двері, ударила в них густа пара, через котру слабо пробивалося світло маленької нафтової лямпочки. Декотрі вояки лежали на примітивних лежанках, інші сиділи, поскидали сорочки або порозпинали штани і підштанки і нишпорили в них.
— А дивіть, дядьку, яка здорова — сказав молоденький Кониш і показав Грицеві Чинилові здоровенну вош, яку тільки що зловив в підштанках.
— То мама — сказав Чинило.
— Ні то цьоця — доповів цугсфірер Лагодяк.
Кониш придусив вош і вона голосно луснула.
— Стрілив, як з пістолета — сказав Чинило.
— Позір — закричав нараз Лагодяк.
Всі позривалися, як були і станули. Чинило без сорочки, а Кониш придержував в руках штани і підштанки, аби не злетіли на землю.
— Сідайте, сідайте — сказав Ґасер. — Як-жеж вам поводиться?
— Дякувать, добре — відповів Лагодяк.
Ґасер поглянув по землянці, обернувся в ту і другу сторону. Він не знав, що дальше з вояками говорити, боявся аби не набратися від них вошей і таки зараз вийшов.
— Слухайте Іване. Та малибисьте трохи чести і хоч при панах замикали свою „шперкляпу“, а то
