Безконечним рядом їхали вози зі сіном, міхами вівса, муки і всякого иншого добра. З магазинів вояки виточували запасові гармати враз з процами і уставлювали їх таки на вулиці. В складах одностроїв фельдфеблі перекидували гори убрань. Не знали ладу і проклинали весь світ. Як звичайно фельдфеблі.
Їхали віз за возом, а на них стирти крісів і штиків. Там знов валка „фургонів“ везла повно торністрів, ладівниць, ременів, сідел.
Проміж це все наче скажені вганяли самоходи, а в них з важними лицями товклися старшини ґенерального штабу. Якісь зовсім нові особи. До тепер їх ніхто в місті не бачив.
Люди пильно вдивлялися в лиця тих старшин і намагалися вичитати із них правду. Але нічого не дочитувалися.
— Чи буде війна з Москалем — питав один одного.
— Певно що буде — відповідав запитаний. — Проти малої Сербії не стягалиби стільки війська.
— Заступи нас, Господи, і сохрани — молився вояк збираючися на сон.
— Від наглої і несподіваної смерти і „од войни“ сохрани нас Господи — молився другий.
І клалися вояки на тверду мійську землицю, бо вже було добре стемнілося. По касарнях було для них замало місця.
А в місті гуділо і кипіло дальше. Здавалося сам люципер сходить на землю і людськість підготовляється на його приняття.
Та люципер був вже тут на землі і чекав на велике жниво власної сівби, коли людина мала масово вбивати людину, коли брат мав підняти руку на брата.
По нескінчений раз мав повторитися каїнів злочин.
