В поле вилітали вірли та соколи. Твердим кроком ішли сини Покуття і Поділля. Їх земля тяжка, тому і їх крок нелегкий, твердий. Легшим кроком ступали хлопці з піскової Равщини і Наддністрянщини. Жваво і моторно, як на забаву, йшли звинні діти карпатських гір.
Поприбирані в гарні, ясні, блакитно-сірі однострої. В новісіньких черевиках. Ремені і торністри[1] всі новісінькі — жовтенькі. Шапки на бакир. По завадіяцьки.
А всі хлопці гарні, і здорові. Як горіхи. Наче хто повибирав. А всі вони наші.
— Шкода таких гарних хлопців — сказав хтось з публики, що густо стояла по пішоходах і приглядалася як переходили сотня за сотнею, курінь за курінем.
І посипалися на тих молодих, селянських синів, з рук мійських дам, квіти, китиці квітів, море квітів. Прискакували незнайомі жінки і пхали в кишені хлопців тютюн, папіроски, ласощі.
Може з патріотизму, з великої льояльности? Ні! З любови до тих чудових хлопців, з жалю, що таке молоде, таке гарне, таке любе, таке невинне мусить іти на смерть. Такі хлопці, як з чарівної казки.
— Слухайте, а пощо старшини понасаджували на себе ті жовті, шовкові пояси з такими довгими китицями? Таж їх здалека пізнає ворог і зараз візьме на мушку — говорив якийсь старий мисливий.
- ↑ наплечники.
