сіди знали, коли була зміна залоги в австрійських закопах. Аби змилити ворога, зміни ті переводжено в неправильних відступах часу, але всетаки італійці завсіди знали про зміну. Не можна було навіть додуматися, чи це було вислідом неосторожности австрійських вояків, чи тому що ворог мав знамениті апарати до підслухування, чи з иншої якої причини.
Кромі цього ворог знаменито знав кожну дорогу, кожну доріжку, кожну стежечку, якими підходили австрійські частини на зміну. Нераз цілими днями і ночами був на фронті „спокій“ якщо можна було говорити про спокій на цьому фронті — а нараз саме на доріжки і стежечки того відтинку, де приходила зміна, — ворог отвирав пекольний вогонь з гармат і мінометів саме в той час, коли зміна підходила.
Тому дуже тяжко було дістатися до своїх власних закопів. Борович вже перед тим, коли ще його сотня разом з цілим курінем стояла в резерві бачив, як підходили инші частини до позицій. І дивне диво. Хоча була велика небезпека, хоча богато з вояків мало з позицій не вернути, ішли наші галицькі хлопці зі співом на устах. Вони півголосом виспівували ріжні українські патріотичні співанки. А гарні були ці наші хлопці, опалені майже до чорности горячими лучами полудневого сонця. Вояки ішли або одинцем або по двох, найбільше по трьох. Борович мав таке вражіння, що в двійках і трійках ішли найдорозші товариші, що не хотіли розлучатися в цій незвичайно грізній хвилині. Тут вже не рішала дисципліна. Тут ішли разом ті, що між собою найбільше любилися. Кожна така мала ґрупка ішла у віддаленні яких пятьдесять або навіть і сто кроків від себе.
Борович перевів щасливо свою сотню до закопів. Не вважаючи на сильний, ворожий вогонь, не була в сотні ні одного убитого і ні одного раненого. Сотня заняла свій відтинок.
Вояки розгосподарилися. В ночі ніхто майже не спав. Все було в поготівлю. Стійки змінювалися дуже часто, аби вояки з перетомлення і духоти не позасипляли на стійках. Над ранком все засипляло твердим
