сном і щойно десь коло девятої години вояки почали вилазити з каверн і в закопах зачинався рух. Там, де було можна, сідали в закопах і грілися в лучах горячого сонця. Одні стягали сорочки і підштанки, пильно нишпорили по них і завзято вибивали воші, а тимчасом горяче полудневе сонце осмалювало їх біле тіло. Інші виносили в їдунках з каверн воду і варили її над пластинками якогось вибухового матеріялу. Його діставали вони від гарматників, що надбирали цей матеріял майже що не з кожного гарматнього ладунку. В цей спосіб вони чимало причинювалися до цього, що австрійська артилєрія стріляла не завсіди цільно. Та кава була важніша понад все. До завареної води всилували вояки кавові консерви і пили цю не конче смачну рідину. Кожний знав, що паленої кави вже давно не було. Говорили, що консерви роблено також з палених буряків, жолуді тощо. Каву закушували хлібом, який до половини був перемішаний з бараболями і іншими суроґатами. Чистого хліба вояк вже давно не діставав. Але й того хліба не завсіди удалося донести до уст. Не завсіди мав вояк чим закусити каву. Товариші вояка над Сочею — щурі, які жили з залогою по закопах у великих громадах, тільки й чекали на те, аби бідний вояк хоч на хвилину поставив коло себе на лавочці хліб, а вже вискакував здоровенний щур, хапав хліб в свої острі зуби і зникав, заки вояк вспів оглянутися, що хліба вже нема.
Так ішов день за днем. Інспекцій не було ніяких, бо висші команданти не конче спішилися зі своїх сильних і безпечних захорон до вояків в закопах.
Ополченець Іван Гардабура вирвався щасливо з каверни коло „страшної“ траверзи, пішов до сусідної чети і був радий з того, що може посидіти і покрутитися на трохи безпечнішому місці.
Хоч вже немолодий, був він дуже непосидючий. Мусів усюди вторкнути свого носа, мусів вмішатися
