до кожної розмови і сказати своє слово. Товариші називали його „фільософом“.
Він повертівся по чужій четі, заглянув до чужої каверни і під одною траверзою щось знайшов… Що можна було під той час знайти в австрійських закопах такого, на що міг звернути свою увагу вояк, а ще до того „фільософ“? Валялися по закопах набої, але цих мав вже кожний аж забогато. Валялися порожні луски від набоїв, та і це вже не манило ополченців, бо вже кожний з них мав бензинову запальничку зроблену з луски від крісового набоя. Валялися відломки ґранатів, але це все збирали на спомин з війни тільки старшини і то ніхто не знав, пощо того. І ще валялися такі річі, яких ніхто не потребував, або яких ніхто не міг до нічого ужити. Хто потребував ушкодженого кріса, що лежав десь в куті коло траверзи, коли кожний мав свого власного доброго кріса і той надто тяготів йому на перетомленім рамені. От якби так пачка тютюну, тоді кожний був би її підняв; та не то пачки тютюну, але навіть недокурка з папіроски ніхтсо тут не покидав.
Та знайшов „фільософ“ Іван Гардабура в австрійськім закопі щось такого, що навіть не пожалував зігнутися, підняти, хоч сонце душе припікало і кожного вояка огортала страшна лінь. „Фільософ“ підняв австрійського „комісьного“ черевика, що спокійно дотепер лежав на дні закопу. Не було нічого дивного, що дотепер ніхто на нього не тільки не полакомився, але навіть не звернув своєї вояцької уваги, що була на всякі річі дуже ласа. Який черевик міг спокійно лежати в австрійськім закопі?
„Фільософ“ підняв його і оглянув. Був це кусень підошви, а пришва була така подерта, що не знати було, чого на ній більше: дірок чи скіри. Черевик був такий, що рішучо до нічого не годився. Ані кусника золі, ані кусника пришви не можна було ужити навіть до якої найменшої направки.
Але „фільософ“ підніс його, оглянув і сказав до нього:
