каверни, розглянувся вправо і вліво, аби дати суса в безпечніще місце і вискочив…
Та в тій самій хвилині, коли тільки він відвернувся був плечима до „страшної“ траверзи, щось тяжкого сильно ударило його в плечі. Машталір впав лицем до землі і не знав, що він має робити, чи лежати, чи вставати і утікати. Він чекав, аби ворожа ґраната вже раз експльодувала.
Але експльозія не приходила. Секунда, десята або й сота частина секунди ставала Машталірові роком; а вибуху не було.
Вкінці він осторожно підніс голову. Оглянувся то в ту, то в другу сторону і побачив, що ніде не було ніякої ворожої ґранати, зате зараз таки коло нього лежала пара, звязаних зі собою, новісіньких жовтих черевиків з правдивими, новими ремінними шнурівками. Не так як у австрійців, де вояки шнурували черевики телєфонічними дротами.
Машталір скорше схопився, як був упав. Він вхопив черевики і одним скоком був вже назад в каверні. Там він відсапнув і приглянувся тому, що найшов. Це були новісінькі, військові черевики італійської армії. По їх нових підошвах було легко пізнати, що ще ніколи не були вони на людській нозі. А в обох черевиках?.. О Господи! Оба вони були напхані свіжими, великими, здоровими… помаранчами.
При однім черевику теліпалася на шнурку привязана тоненька дощечка, а на ній було написане читким, виразним почерком по українськи:
— Хто що має, тим кидає.
