Гриць Чинило вже давно не був дома. Ще як вийшов з першою мобілізацією. Вже минуло три роки. Другі вояки що кілька місяців їхали до дому на відпочинок, тільки він один не бачив так довго своєї рідної стріхи. Його село було весь час під російською владою і він не міг до нього дістатися. Інші товариші милувалися над ним і забирали його на відпустку до своїх сіл. Та що з того. Всюди добре, а дома найліпше. Всі наші села гарні, а своє таки найгарніше і наймиліше.
Боліла Гриця душа, стискалося серце, та не було ради. Нераз він ковтав гіренькі сльози, коли камраті їхали домів, коли діставали від своїх діточок листи. Тільки він один не знав, що сталося з його нестарою, доброю і ще гарною жінкою Ганною і пятерма молоденькими діточками.
Ще ваще ставало Грицеві на серці, коли котрий його камрат забирав його до свого дому. Він бачив, як другий вояк радів, коли їхав до своїх дітей, власними очима мусів дивитися на ту велику втіху, яка огортала його товариша, коли той переступав через поріг рідної хатини, коли звитався зі своїми найдорожчими. Все те бачив Гриць і серце його тріскало з жалю. Він не хотів більше завдавати серцю тугу і вже від двох літ не їхав навіть до камратів. Оставав цілий час в боєвій лінії. Тільки зі сумом дивився за відходячими товаришами і говорив до них:
