— А щож мої бідні сиротята? Що моя Ганна? Що з ними? Чи жиють ще вони? Чи не зробили їм вороги якої пакости? Боже, Боже, вже три роки з горою і немаю ніякої відомости.
Товариші-камраті любили Гриця. Вони співчували його тузі і ніхто не поважився пожартувати, покепкувати з нього. Навіть збиточний Степан Орищук, молоденький чура поручника Боровича, не жартував з нього. А він хоч добрий хлопчина, любив кожного зачіпити і з кожного посмішковуватися. Як звичайно в боєвій лінії. Сміх крізь сльози і жарти з власної недолі.
Та прийшло літо 1917-го року. Революційне, російське правительство зачало велику офензиву на східногалицькім фронті. Офензива Керенського.
І до затовчених вояків на фронті над Сочею дійшла відомість про страшні звірства, яких тоді допускалися російські війська в полуднево-східній частині Галичини. Про Калуш і інші місцевості.
Дуще защеміло Грицеве серце і ще більше безнадійно спитав сам себе:
— А щож з моїти діточками-сирітками? Іванко вже повинен бути трошки великий. Вже повинен мамі помагати в господарстві. Та чи жиють мої дрібенята? Чи жива ти, моя Ганно?
Не повелася офензива Керенського. Російські війська опускали новозаняті области. Ба, що більше. Вони мусіли поступити ще дальше і стратили і ті рештки Східної Галичини, які від 1914-го року були під їх окупацією.
Грицеве село звільнено. Він ще не дістав листа з дому, але йому заблисла надія, що аж тепер поїде на відпустку до рідного села, побачить свою Ганну, свого найстаршого синка Іванка і решту дрібних діточок.
Він розвязав наплечник, викинув з нього своє марне вояцьке майно, а із самого дна наплечника осторожно виймив якийсь невеличкий клуночок, завичений в грубий, бронзовий папір. Він розгорнув його. Перед його очима заясніла гарна, червона, „шалінова“ хустка. Ще в 1915-ім році літом, коли як виздоровець
