Війна почалася таки не на жарти, таки направду. Ті, що ніби хотіли замирити посварених сусідів, тепер самі спішилися, аби від себе виповісти війну. Скоренько, аби не було за пізно. Як той голодний гість, що йде на прошений обід і аж підбігає, аби не прийшов за пізно, аби перед ним не поїли всього.
В часописах появилися перші офіціяльні воєнні звідомлення. Всюди австріяки били москаля, що аж тріщало. Всюди йшли вперід.
З фронту почали напливати потяги з раненими. Наповнювалися військові шпиталі. Лікарі забралися до несвого ремесла. Дентист лікував умові недуги, окуліст виконував операції, а лікар від умових недуг рвав і лікував зуби. Наказ наказом. Де кого поставили, там мусів виконувати службу. Навіть всупереч своїй волі.
Борович вже був нарокував[1] до війська, але дістав осібне завдання і для його виконання мусів лишитися у Львові. Його сильно заболів зуб. Не мав грошей на цивільного лікаря, тому пішов до військового. Зрештою цивільних лікарів майже не було. Все пішло до війська.
Лікар оглянув, обмацав пальцями всі зуби і казав свому чурі держати Боровича сильно за голову. Потім заложив одинокі свої кліщі на зуба, але не на того, що болів. Борович почав кричати і давати руками знаки, що лікар зле трапив. Та це нічого не по-
- ↑ зголосився
