І помаленько. Хоч жолудок з голоду аж корчився. Треба було додержати прабатьківських форм і церемоній.
— Знаєте камраті, що так якось мацьок мені на тім фронті стягнувся, такий став маленький як горішок. Навіть ніщо не хоче до нього лізти — говорив Микола Бубела, якого всі знали з того, що ніколи не міг насититися.
— Говориш так, як колиб тебе ніхто не знав, У твоїм мацьку можна возом зі снопами навертати — засміявся чура Степан Орищук і всі зареготалися.
Пішла від рук до рук флящина. Кожний отирав рукою вершок від шийки, дивився до світла на фляшку, прикладав до уст і набирав повний рот, потім отирав уста, поликав, поликав і кривився.
— Нічого собі. Добра горілка — хвалив кожний.
— А я тільки одну хлопську мірку випю. Повний писок. Більше не хочу — сказав фрайтер Стратійчук.
— То не штука, бо у пана фрайтра такий писок, як тік в попівській стодолі. Ви як гулькнете, то відразу пів фляшки — сміявся чура Орищук.
Але фрайтер ликнув делікатно. І всі їли і пили потрохи. З повагою, солідно, відповідно до торжества хвилі. Кожний розсмаковував рідні дари. Часами утихало в каверні і тоді чути було тільки голосне цямкання. Бо чоловік як цямкає, то страва робиться йому смачнішою. Пани цього не знають.
— А ти, Грицю, не журися. Може воно довго не протягне. Тепер дуже щось діти гинуть — потішав Гриця фрайтер Стратійчук.
— Ет! Біда не згине — відповів Гриць і посягнув з фляшки.
Так виталися камраті по двотижневій розлуці. Так вони потішали Гриця. Забава протягнулася до пізна в ніч, а оповіданням про рідний край не було ні початку ні кінця.
Дуже вони злюбили свою рідну сторононьку.
