не могли зорієнтуватися, чи мають на нього плювати і кидати камінями, чи ні. Показували собі взаїмно і казали:
— Кік. А козак!
Заповіджено, що занято Радивилів, що взято в полон богато ворожого війська і що всіх полонених ведуть до столиці. Мешканці Львова, жадні сензації і новин, цілий день вистоювали на пішоходах і вичікували транспорту полонених. Але транспорт не приходив.
— Вони їх аж завтра приведуть. Транспорт певно задержали десь в Краснім або Бродах, аби переслухати полонених — вияснював якийсь старий ґімназійний вчитель, що давно-давно служив при війську, ще як стріляли з „верндлів“. Він щось трохи на тім всім розумівся.
— А може їх повезли просто до Відня — говорив інший.
— Деж таке можна говорити. Видно, що ви при війську не були. Їх мусять передавати в службовій дорозі. Від полку до бриґади, від бриґади до дивізії, від дивізії до корпусу, від корпусу до армії — вияснював професор і таки на вулиці зачав виклад про урядову маніпуляцію по військових командах і установах. А все докладно, помаленьки, педантично як учням в школі.
На другий день не було полонених. Ані на третій, ані на четвертий. Людям вже знудилося чекати і вони перестали.
А міжтим „ґемба-почта“ принесла з фронту не дуже потішаючі відомості, що цілком перечили звідомленням ґенерального штабу. Говорили, що на фронті зле, що цілком зле, що російські війська вже давно переступили границі держави і хоч звільна, але певно посувалися на захід.
—- Жиди мають свою власну почту. Вони все зараз знають. Мають скорі і зовсім певні відомості — говорив старий парубок, судовий радник Грицак. Він був лисий як коліно, а скупий як мало хто інший.
