Кинулися люди по жидах засягати певних відомостей.
— Чого ви хочете від мене? Я нічого не знаю. Тільки те знаю, що по часописах пишуть. Звідки я, бідний жидок, маю те все знати? Я тільки торгую і нічим більше не інтересуюся - відповідали жиди.
Боровичові прийшла щаслива думка до голови. Він мав від команди корпуса дозвіл їздити у всі сторони, навіть у прифронтову смугу. З тим призволенням міг дістатися всюди. З ним пішов він на залізничий двірець Підзамче. Туди легко дістався, хоч була строга контроля. Він приступив до знайомого залізничого дверника і запитав:
— Щож там нового чувати?
— Не добре — відповів дверник і оглянувся, чи хто не підслухує.
— Чому не добре?
— Бють наших — сказав дверник. Вчера доходили потяги тільки до Золочева, бо дальше вже не можна доїхати. Там вже бої.
— Цеж немислиме — говорив Борович. — Таж воєнні звідомлення нашого ґенерального штабу кажуть, що…
— Ет! — дверник махнув зневажливо рукою. — Те все, що пишуть в звідомленнях, те все брехня. Дурять людей тай тільки. Нині в ночі прийшов останній потяг зпід Золочева. Кондуктори говорили мені про все. Вони там були і добре знають. Кажуть, що від нині потяги будуть іти тільки до Красного, а може ще блище.
— Ов, то недобре — сказав Борович. Він чемно подякував дверникові за правдиві відомості.
— Але, пане, дуже вас прошу, я це тільки для вас сказав. Не подавайте дальше нікому. Коли б довідалися команди, що я про те вам говорив, то мене певно повішалиб. Тепер всюди повно наших шпіонів. Аж кишить. Не знати звідки тільки того набралося.
Невдоволений і трохи переляканий пішов Борович на місто. Його нерви були вже так розстроєні, не міг видержати на вулиці. Безперестанний туркіт
