обозних возів, що їхали по лихім бруку, просто доводив його до розпуки. Він шукав спокою і пішов до себе до хати. Хоч до полудня ще було не близько, він положився на отомані, накрив голову подушкою і старався заснути.
Але сон його не брався. Страшний туркіт возів, що їхали досить далекою, Городецькою вулицею, доходив аж до його кімнати. Так без перерви, день і ніч, день і ніч. Тільки тур-тур-тур-тур. Борович перекидався з боку на бік, сильніше притискав подушку до вуха, але і те нічого не помагало. Туркіт просто замучував його.
Він піднявся і станув коло вікна. Була прегарна погода. Дахи домів, зелені городи і недалекі горби купалися в повені яркого, серпневого, соняшного світла.
Нараз його увагу прикувала „Гора Страчення“. Вона була окружена рядом якихсь білих предметів, що майже лучилися зі собою. Виглядало, начеб якесь велике, біле намисто опоясало гору. Борович взяв свій полевий далекозір і поглянув.
Це їхали обози. Кожний віз був накритий білою плахтою з непромокального полотна. Обози посувалися в безконечних валках, яким не було видно ні початку ні кінця. Та найбільше здивувало його те, що обози їхали не із заходу на схід, але зі сходу на захід.
— Це вже цілком зле. Це повний відступ. Правду говорив залізничний дверник — подумав Борович, зібрався і вийшов з хати.
На вулиці стрінув свого старенького батька, що був парохом в селі, недалеко Львова.
— Що тато тут роблять? — запитав він.
— Біда мене пригнала. Не своя, але чужа. Всюди по селах арештують наших людей і скованих ведуть аж до Львова. Вчера забрали пароха Гриманова, о. Осипця. Бідна жінка була у мене і просила, аби його рятувати. Я приїхав до Львова, аби походити по старостві і де ще буде потреба. Може пустять. По дорозі до Львова минав я знов одну таку ескорту. Вели селян з Крикачева. Забрали війта Сову і богато ста-
