— Івангород горить — закричав Борович.
— Івангород горить — крикнули вартові.
— Івангород горить — виходив оклик з уст усіх вояків, що нараз позривалися і ні то зі здивуванням ні то з жахом дивилися на темні хмари диму. Наш селянин привик боятися вогню, хочаб навіть не горіло в його сусідстві. Вогонь може дуже легко навіть з далека перекинутися на соломяну стріху його хати. Тому кожний вогонь викликує у нього жах.
Було щось трівожно маєстатичного в тій пожежі. Густі тумани диму піднялися вже дуже високо. Вони вже заслонювали половину небосклону. Їх горішню верству освічували лучі сонця. Там бовдури диму вилискувалися ясним білим сяєвом, як найчистіше срібло. Долішні верстви, неосвітлені сонішними проміннями, були темні. Якісь велетенські маси перевалювалися одна на одну. Декуди були вони темні — майже чорні. Здавалося, що там десь вгорі, в грізних горах творяться темні печери, в яких живуть страшні велетні. Вид був прегарний, маєстатичний, але придавляючий своєю величю і грозою.
Все вояцтво вилягло на беріг Висли і придивлялося.
— Що це може горіти? — питав хтось.
— Це солома — відповів другий.
— Ні, не солома. Як горить солома, то зразу дим буде чорний, а потім білий — казав інший.
— То будинки — сказав хтось.
— Ні, й не будинки. Тут будинки з дерева, а з дерева дим буде сірий — кинув хтось інший.
— Це горить або мука або збіжжя, або одно і друге. Зі збіжжя і з муки дим завсіди такий темно-фіолєтовий — вирішив котрийсь з досвідчених вояків.
— Горить збіжжя. Москалі уступають і запалили маґазини з харчами, аби не дісталися в наші руки — пішло від вояка до вояка, від чети до чети, від сотні до сотні.
Нараз від сторони Висли дійшла сильна детонація, потім друга і дальші. Уступаючі російські війська висаджували за собою мости на Вислі, аби здержати наступ армій центральних держав.
