Значило, що Івангород вже впав напевно. Навіть ні один вояк зі сотні Боровича не потребував іти до наступу. Про долю Іваногорода рішили німецькі війська, що на півночі були перейшли Вислу і зайшли Івангород з півночі і зі сходу.
Того самого дня впала також Варшава.
Засумували російські війська, розлютився полковник Бірек, завзятий москвофіл, заликували командування армій центральних держав, утішилися вояки:
— Добре, що не треба іти до штурму.
По заняттю Івангорода пішов полк дальше. Переходячи через кріпость оглядали вояки порозбивані бетонові верки. Маґазини зі збіжжям ще горіли. Ріжні команданти давали ради, як погасити вогонь і урятувати збіжжя. Ради були радами, а за рятунок ніхто не брався і збіжжя горіло. На широкім майдані, коло казармів, лежали рядочком поуставлювані дула від якихсь старезних важких гармат; стояли стирти упорядкованої гарматної муніції, ще не приспособленої до ужитку, а також вже давно перестарілої. Зрештою кріпость була винищена зі всякото матеріялу.
По дорозі на схід всі села були евакуовані. Не можна було в селі найти якогонебудь навіть старика. Військо йшло через полосу заражену холєрою. Та це воякам нічого не вадило; всі були щеплені. Зате місцеве населення, що втікало перед наступаючою армією, складало по дорозі гекатомби жертв. Неперерваним рядом по обох боках дороги тягнулися могилки. В них були поховані ті утікачі, що падали по дорозі. На кожній могилці був малий деревляний хрестик. Вояки йшли наче по однім, великім, довгім кладовищі.
В часі походу познайомлювалися близше сотні і старшини між собою. Вояки зі сотні Боровича зжилися зі собою і полюбилися. За те просто погорджували трьома прочими сотнями свого куріня і своїм власним командантом куріня, підполковником Біреком.
