і коневі за те, що ніс її на свойому хребті. Вона ніколи їх обох не опускала. Не можна було приступити до коня, бо зараз скакала до очей, гавкала і кусала. Як кінь спустив голову до землі, вона прибігала до нього і лизала, просто цілувала його по ніздрях. Кінь бавився сучкою як дитиною. А „вуйко“ стояв з боку, пакав файку і тішився. Це була нерозлучна трійка.
Так дійшла сотня разом з полком аж до Великоліса, села, що лежало на південному краю біловежського пустара. Всі села довкруги були попалені. Навіть мурованих димарів не було видно. Коло Івангорода вони сторчали, наче фабричні комини, понад згарищами сіл. Тут їх не було і нераз тяжко було пізнати де було село. Тяжко було орієнтуватися в терені. Якось виїмково заховався Великоліс. На краю села красувалася невелика, але гарна православна церковця. Навіть мешканці лишилися на місці. Майже ніхто не утік за відступаючою російською армією.
Тут мав полк перестояти через дві ночі і один день. Мав трохи припочати.
Вже на три дні перед тим, як полк станув в Великолісі, старшини пильно роздивлялися по картах ґенерального штабу.
— Чи ми підемо через Білу Вежу? Коби ми там відпочивали. Вартоб її оглянути — говорили вони.
Біла Вежа мала свою славу. Кожний уявляв собі її наче якісь тропікальні джунґлі, в яких аж кишить від звіря, медведів, рисів, вовків, оленів, лосів і турів. Передовсім від турів. Кожний хотів побачити на волі ту звірину, яку дотепер тільки дехто бачив по звіринцях. Не тільки побачити. Може удасться уполювати. Це важніше, чим битва з Москалями. Важніше, чим відзначення за хоробре поведення на фронті. Ціле старшинство про ніщо інше й не думало і не говорило, як тільки про Білу Вежу і про турів.
Щастя хотіло, що полк станув в селі на самім березі пустара.
Ще звечера зібралося товариство, що на другий день мало вирушити до Білої Вежі, аби уполювати хоч одного тура. Вибиралися Бірек, Борович, Ґольд-
