тисячами „хоробрих“ для здійснення своїх ідеалів, він носить ідеї вселюдського щастя. Що-ж дивного, що в період найбільшої соціяльної революції колективістичні риси гегемона революції — пролетаріяту ще яскравіше позначаються, що одиниці поринають у великому колективі? Елланський, увесь просякнутий патосом пролетарського колективізму, не жаліє, що індивідуалізм відходить на задній план, йому чужі самозакоханість та милування своєю письменницькою індивідуальністю, богемство та инші риси, властиві буржуазним і дрібно-буржуазним „лицарям музи“. Бо Елланський пам'ятає, що
„Ми — тільки перші хоробрі,
Мільйон підпирає нас.
Ми — тільки крешемо іскри,
Спалахують мільярди „Ми“.
Елланський проте не вульгаризує ідею колективістичної творчости, рішуче відмежовуючись від пролеткультівців, що надто вже ретельно пропагували свого часу творення колективом, тоб-то „гуртом людей“, не тільки в прикладному мистецтві, а і в поезії. Він зовсім не заперечує індивідуальної творчости, або скажімо, „варстатного“ мистецтва. Він-бо цілком правдиво вважає, що індивідуум може творити колективістичне мистецтво, бо й колектив творить через певні індивідууми. Вся справа тільки в тому, чи індивідуум звязаний з колективом, живе інтересами колективу, чи одірваний від нього,
