кохається у власному „я“. Всі симпатії Елланського, звісно, на боці колективістичности, всі антипатії — на боці індивідуалізму.
„Індивідуаліст — це одірвана від маси самотня одиниця. Вона не має ґрунту під ногами, сама покинута, без підпори. Блукає в нетрах власного „я“, розкладає його й безцільно гине“.
„Навпаки, колективіст живе соком, випаром гурту, маси, яка виперла його наперед себе і йде за ним. Він — частка могутнього організму. Він дужий, бо його підпирає міцна стіна кремезних грудей. Він витончений, бо відчуває найтонше дрижання, всю гаму почувань і рухів всього колективу, і мусить їх відбити, виявити — він є екран, світлочутлива фільма найудосконаленіша грамофонна пластинка. Він різноманітний, різнотонний — як різноманітним є мінливий людський рух і гра морських хвиль“ (В. Елланський, „Мистецтво“, ч. 5 і 6, 1919 р.).
Будучи ввесь від революції, ввесь з революцією, Елланський пропагує „утилітаризм“ у мистецтві. Він — рішучий ворог футуристичної концепції, що заперечує мистецтво для майбутнього суспільства, він реаліст-революціонер, вважає взагалі за метафізику поставу питання про те, яке буде мистецтво в комуністичному суспільстві, він знає добре, що за наших часів мистецтво є великий засіб розвитку суспільної свідомости, поліпшення суспільного ладу“ („Без маніфесту“, Альманах „Гарт“, 1924), а тому —
