Раптом панотець Боніфацій схопився.
В половинках шатра показалося брунатне обличчя з шпаристими плискуватими ніздрями.
— Я гадав, що це сам диявол… Чого тобі, Томінґо?
Томінґо, звиваючись, уповз у шатро і поправив свій фартушок з струсевого пір'я на череві.
Не відповідаючи, він заторохтів черепашковим намистом, зняв з шиї блискучого пробцера, ключа від сардин і маленького синенького хрестика.
Хрестика поклав на стіл, а решту повісив знову на шию.
— Що з тобою, Томінґо? — спитав панотець Боніфацій.
Томінґо відділив верхні щелепи від нижніх, — від вуха, до вуха, — і так енерґійно хитнув головою, що зуби злилися в дві блискучі смужки:
— Не вірю!
— У що ти не віриш, Томінґо?
— А в те, що ти три сонця тому говорив. Візьми свій синенький талісман назад.
— Хіба він тобі не подобається? На ньому змальований спаси…
— О, ні. Після того талісману, що ти його стромляєш у пляшку перед тим, як пити вогневу воду, — це найкращий талісман. І коли ти добрий, дозволь мені вкрасти його назад…
— А у віщо це ти не віриш, Томінґо?
Томінґо переступив з ноги на ногу, поплямкав товстими губами, зідхнув і сказав:
