— У бога…
— Ти не віриш у господа бога? Ти гадаєш, що бога нема?
— І жінка теж так гадає, — жалібно заговорив Томінґо. — Коли я тоді прийшов пізно вночі додому і показав жінці талісмана, вона подумала, а потім сказала це. Тоді я пішов на берег священного озера, жінка принесла рогожу, я сидів півсонця і теж думав. А потім я підвівся з рогожі, прийшов до жінки і сказав: ні! І жінка сказала: ні! І старі прийшли і теж сказали: ні!
Панотець Боніфацій збоку зиркнув на дикуна і рішив, що втовкмачити йому назад господа бога не така важка річ. Панотець Боніфацій був міцний у логіці. Своїми силогізмами він бив так само влучно, як і його приятель, старий капрал королівської армії, з карабіну.
На диспутах боялися його улесливих і хитро збудованих силогізмів.
Цього етіопа подолати — суща дурниця!
— Ну, Томінґо, так, значить всі ви думали?
— Опріч собаки, мій господине! Ми його з'їли в молодик… А старі веліли передати так: „хай ти доведеш, що бог є, тоді я візьму назад талісмана“. Хай не всього бога докаже, нехай хоч шматочок, ногу або браслетку, а решту ти вже сам, Томінґо, знайдеш!
— А коли я, Томінґо, не докажу навіть нігтя? — спитав панотець Боніфацій.
— Значить, нема.
