А чого б не піти у „дворец“? Може там скажуть, як у столиці на вулицях довідатись про час без півня?
Ну, коли „дворец туда“, то й пішов незаможник „туда“, тобто прямо. Ішов, ішов „туда“, аж поки нікуди було йти. Вже паровози гудуть: вокзал.
— А деж дворец? — питає він у когось.
— Який вам? Труда?
— Ну, скажімо, труда.
— Туда. Треба йти туда.
— Тобто, куди туда? Туда — туда, чи туда — сюда?
— Авжеж туда. Назад.
І рукою показує. Знову обтер полою кожуха піт з обличчя незаможник і пішов „туда“ — тобто назад. Ішов, ішов назад, аж поки прийшов і — знову той самий будинок, і знову на ньому:
— „Дворец Т-уда“.
Незаможник за голову схопивсь.
— Знову туда! Та цеж можна так іти „туда“, аж поки до себе на Полтавщину не прийдеш.
І дивляться добрі люди, — стоїть на майдані Рози Люксембург селянин, — і сам собі під ніс мимрить. Пальцями ворушить, піт ллється:
— Туда — туда, чи сюда — туда? Як сюда — туда, то туда буде сюда, а як сюда — туда…
Нарешті, плюнув незаможник з серцем. А якби знав, що була тут колись літера „р“, і що її вітром зірвало, і що ніхто досі ніяк не додумався вставити нову літеру, і що це й є „Дворец Труда“,
