— Я все знаю. Знаю, що ти можеш думати. Ну, доказуй, що бога нема?
Дикун тяжко думав. Здригувало від цього полотно шатра.
— Не можу.
— Значить, ти теж брешеш. Що бога нема — теж брехня. Бо не можеш доказати, що нема. Адже так?
Дикун з побожним жахом відступив від місіонера.
— Слухай, я скажу старим, щоб тебе спустили в священне озеро до крокодилів. Ти теж священний…
— Не турбуйся, любий Томінґо, мені й на землі гарно!.. Але до справи. Отже, я не можу доказати, і ти не можеш доказати. Я брешу, і ти брешеш. Яку ж з двох брехень обрати? Яка з них приємніша? В твоїй брехні багато неприємного. Дуже багато. Перше, все від неї плутається і порушує спокій духу. Бога, припустімо, нема, а що ж є? А хто пустелю зробив, малп і тебе, Томінґо? І тоді доведеться, Томінґо, не одне сонце, а дві руки сонць, дві ноги сонць — 20 сонць сидіти на рогожі й думати!
— Думати?! — з жахом прошепотів Томінґо.
— Так, думати. А моя брехня приємніша. Вона дає відповідь на геть усі питання минулого, теперішнього і майбутнього. Вона не порушує спокою духу. Вона обіцяє блаженство в майбутньому житті. І рогожі не треба, і доказувати не треба. Нічого не треба.
