Панотець Боніфацій, дивлячись на Томінґо, потягнувся був за хрестиком, щоб начепити на шию дикунові. Але Томінґо смутно переступав на широких плюснях і плямкав губами.
— Ти все ж на своєму стоїш, Томінґо?
Томінґо заговорив жалісно?
— Слухай, не гнівайся на мене. Я не можу вірити в твій талісман. Я радий зробити тобі приємність, можеш, наприклад, ударити мене по спині он тою ломакою. Я дозволяю робити це тільки своїй жінці, і то, коли буваю в гарному настрою або перед сном.
При цих словах дикуна, панотець Боніфацій, що зовсім упав духом, зиркнув у куток, де стояла сучкувата ломака й несподівано оживився.
Він поспішив додати, щоб більше переконати:
— Стривай, Томінґо, я хочу вказати на ще одну неприємну властивість твоєї брехні, що робить її нижчою за мою. Бачиш, наш капрал, що в трьох шатрах відціля, одержав учора від вищого начальства великий військовий наказ з сургучевою печаткою про бунтарів, богохульників та єретиків. Про тих, Томінґо, хто не вірить у бога. Капралові наказано…
Томінґо не дослухав кінця силогізму. Він хитнув головою на знак згоди, схопив зі столу синенького хрестика, надів його швиденько на шию і кинувся до виходу, встигнувши тільки шепнути на ходу
— Не кажи, будь ласка, капралові. Твій талісман — кращий за крокодилів. Я вірю!
