подзвонила телефоном до Хамадану і попросила палац губернатора.
Потім бачили, як коні мчали її вгору до Хамадану, — і селяни, що йшли полем з сапками, бачили невеличку жіночу постать, щільно загорнену в чорну чадру в глибині екіпажу, вона тікала з богомілля…
За півгодини з Хамадану до мечеті прибув автопанцерник і ескадрон кінної муніципальної ґвардії в синіх мундирах. Панцерник круто спинився біля брами мечеті. Юрба жебраків, що днює й ночує біля всякої мечеті, розсипалася в різні боки, як горобці.
Емір-хан у високих кавалерійських чоботях з хлистом у руці зіскочив з коня і передав його одному з кінноґвардійців.
Салдати оточили мечеть і стояли, немов кам'яні статуї, дивлячись в одну точку і поставивши рушниці на землю.
Не знімаючи чобіт, Емір-хан вбіг до мечеті. Там нікого не було. Він вибіг на широкій двір мечеті. На дворі біля водограю стояв імам Алі-Гусейн і розмовляв мирно з муштехідами.
Забачивши губернатора, він обірвав себе на півслові, повернувся до нього і голова його схилилася, готова низько уклонитись.
Емір-хан не відповів на привітання. Він підняв руку, що в ній був хлист і, зціпивши зуби, мовчки, з усієї сили, немов рубаючи в кавалерійській атаці, двічі, хрест-на-хрест, стьобнув хлистом імама в руде обличчя.
