Людина я серйозна й якщо теє, то й у вухо можу.
А, головне, півтора карбованці! Ну нічого. Довелося купити новий футлярчик, — такий самий, гарненький. І сховав туди квиток. І ось приходжу якось додому, дивлюся, — і новий лежить роздертий, у найсумнішому вигляді. Що таке? Хто насмілився?
Виявляється, надумали діти гратися у „партчистку“. Дістали мій партквиток, ну і, розуміється, знівечили чисто футлярчик. Дітей я добре побив: „Я вам, кричу, покажу партчистку, бісове зілля“. Три карбованці на футлярчик протягом одного тижня, не рахуючи членських внесків і відрахунків на КПНК, — та це розірватися можна!
І не знаю, що мені робити: чи купувати третій, чи ні, бо ж не настачишся на футляри. Коли ось підходить до мене моя теща, — а вона в мене мирна, богобоязна, все вишиває камилавки для благочинних або скатерки на престоли.
— Борисе Миколаевичу, — заспокоює вона, — не турбуйтеся. Я вам вишию новий футлярчик. Новий та кращий. Вишивала я оце, — каже, — „воздушки“ для нашої варваро-мученицької церкви, так у мене оксамит залишився і бісеру трохи. Так я вам, — каже, — гарний футлярчик вишию для партквитка, — бісером по блакитному оксамиту. Доречі ж, і день вашого янгола незабаром. Оце буде якраз іменинний подарунок.
