Та що це таке?! Та де це чувано! На довідку всього півхвилини, 5 вихідних за день! Рятуйте мене, люди добрі! Рятуйте, бо не відповідаю за себе!
Але добрих людей не було. Самі машинки…
І заплакав наш бідний відповідальний робітник, плакав аж доки на нього гістерія не напала. А коли гістерія напала, — хотів узяти шклянку з водою, та схопив не шклянку з водою, а схопив повітря, скочив на ноги і… дивиться: лежить він у своєму ліжку вдома, у вікно сонце світить…
Схопив він свій одяг, схопив теку, чаю він не випив, обличчя не вмив, та прожогом до своєї установи.
Прибіг — і відразу на серці полегшало.
Два швайцари й шість кур'єрів кинулися скидати з нього пальто.
За столами сидять живі люди, позамазувані чорнилом, риплять перами, жують, плямкають губами, сьорбають чай, сякаються в хусточки, позіхають, шарудять папером, пересміхаються. Дрімає діловод, а секретаря, як і завжди, немає на своєму місці.
Відвідувачі в безнадійних позах, немов мухи, туляться біля стін, тиняються попід дверима, боязко перешіптуючись поміж собою. І відвідувачі ті ж самі, що вчора, позавчора й що рік тому ходили по довідки…
— Гаразд! — радісно всміхається він.
Бадьоро заходить до кабінету, дзвонить, викликає начканця:
