— День добрий, свати! Сідайте.
Ті почали.
— Микола хоче Килину брати, дуже хоче, тільки казав, щоб нащот приданого особливо не турбуватися. Так-щось там з хатнього майна, ну ковдру яку, скриню, сорочок тощо…
— Скажіть Миколі, що кращого свого жеребця віддам йому, бо дуже довподоби він мені, — Микола, значить.
— Не візьме він жеребця — зідхнули свати. — Так — ковдру там, сорочок тощо.
— Тоді мабуть не буде діла, — став темний, як ніч, Трохим. — Я своєї доньки голою не віддам. Вона мені дорожча за жеребця. Я її краще так уб'ю, чим без приданого віддам.
Килина була в сінях увесь час і підслухувала під дверима. Але ж вона не витримала й всупереч всякій традиції увійшла до хати, де сиділи свати. Вона була трошки здивована, що батько зробився несподівано таким щирим.
— Тату, — сказала вона, — а чому ж це, коли ви п'ять років тому віддавали старшу сестру Оришку, то торгувалися зі сватом, торгувалися за кожне теля та за кожне порося, а п'ятеро овець так і досі ще не віддали. А тепер — ач як…
— Цить! — крикнув на неї батько. — Не твого це розуму діло. Ступай геть звідси. Безсоромниця, не бачиш — свати сидять.
Свати пішли без нічого.
