— Ет, бідняка б мені! — казав Трохим увечері. — Бідняка, щоб у латаній свитині та щоб гузно просвічувало. Ех, отакого б мені.
З отакими мріями Трохим заснув важким сном під своїм рядном. І снилося йому весілля: донька сидить під образами з таким голодранцем, що не знаєш де в нього латка, а де дірка.
І що ж, уранці, тільки но прокинувся, вмився, зиркнув у віконечко — іде до нього Грицько Живий, молодий парубок, бідняк із бідняків, злиденний з усіх боків, член сільради й член президії КНС.
— Чого б ото він ішов? — стурбовано подумав Трохим і пішов назустріч.
— Драстуйте, Трохиме Павловичу! — ласкаво вітає той на порозі Ягідку.
— Здоров і ти, Гриню. Чого завітав?
— Та чув я, що ти доньку свою хочеш заміж видати, ну, я й подумав: хто ж од мене, голодранця, сватами піде? Нехай думаю, сам „своєю персоною“ піду свататися, хоч воно трошки й не годиться так, та що ж робити, коли тепер світ догори ногами став і не до таких дрібниць кожному.
Зрадів куркуль.
— Що ж, з охотою, Грицю, з охотою. Та й Килина з радістю за тебе піде. І приданого дам тобі стільки, що й не снилося тобі, ну, знаєш, прямо таки царське!
— Та що ви? — питає той і чудно посміхається. — Невже? А я думав, як голодранцеві, то пару ярок та полотна шмат. А ви виходить — он як!..
