Селянин прокидається, запрягає коня, їде в поле. А щоб він робив, коли б нас не було?
— Проспав би, — флегматично вигукнув із місця старий кохінхін.
— Атож! — продовжував голова: — І ми кричали не абияк: тричі, щоб певніше було. Згадайте, як там у Тараса Шевченка: „Ще треті півні не співали…“ Чули? А тепер, що роблять? Індустріялізують час. Щоб селянин прокидався не від півня, а від машини, — годинника.
— А хіба ж ми, товариство, не правили йому й за барометр? На Миколи півень кричить — весна близько. У мороз — на відлигу. У відлигу — на мороз. Кричали на дощ, на сніг, на бурю, на тепло, — на всі метеорологічні явища. Ну, правда, збрешеш інколи, — та хіба людські метеорологи не помиляються.
Мовчали півні.
Прикро їм було, що старовинного селянського кустарного півня витискає радянське будило. Сотні років вони обслуговували селянське господарство, — а тепер…
— Тепер — говорив далі голова, — понастановлять по селянських хатах отих гемонських будил, що „кукурікають“ по-чудному: накрутять їх з вечора — і коли треба, вони дренькотять над селяниновим вухом. І що образливо: почне наш брат і собі кричати, вийде селянин на поріг, та дрючком:
