— „Та киш ти, нечиста сила, розкричалася, бодай тобі!..“
— Отже, товариство, моя пропозиція — обговорити це, обміркувати, що нам робити, як далі жити.
Мовчали півні: голяндські, кохінхінські, чубаті й зозулясті селянські, мовчали і дивилися в землю, позвішувавши сумно на бік гребінці.
Але тут над ними хтось тяжко зідхнув. Зідхнув раз, другий, третій і філософічно промимрив:
— Хм…
Попідводили півні голови, — дивляться, над ними коняча голова. Коняка звичайна, селянська, з вуха солома стирчить, хвіст общипаний, губа аж до землі висить.
— Добралися, значить, і до вашого братчика, — каже селянський кінь. — А до нашого вже давно добралися. Понавозили на село отих тракторів — і орють, і сіють і навіть на базар ними їздять. Так то. Коня до куркуля прирівнюють. Куркуля витиснули на клясовому фронті, а нас — на виробничому усувають. Непотрібний стає — кажуть.
— Так що ж це виходить? — каже один півень. — Виходить, що селянин від будила прокинеться і, замість на коня, на трактора сяде?
— І замість нас, квочок, яйця в інкубаторі висиджуватиме? — втрутилася якась курка, що все ж якось пролізла на мітинг послухати, про що чоловіки гомонять.
