Лагодився ще я її нового капелюха на спогад стрельнути та ще повний комплект „Русского Богатства“ за 1912 р. — так почала вона, моя ясочка, кімнату свою на ключ замикати. Он до чого докохався!
Жили ми в одній кватирі. Я жив у кімнаті, що виходить вікнами в сад. Вона з чоловіком мала дві кімнати, а всіх нас, голоти, було чоловіка з десять — по різних кімнатах.
Коли ми вже заговорили про кімнати, то варт зупинитися на одній дрібниці. Її кімната була обклеєна блакитними шпалерами: віночок, чайка, листочок; віночок, чайка, листочок, — отак знаєте, симетрично й старанно. Гарні шпалери. Віночок, чайка, листочок. Дуже зворушливо!
Тепер я вже розумію, що за такі шпалери можна людині в мордяку заїхати й навіть до народного суду подати. Але тоді оці блакитненькі шпалери — (віночок, чайка, листочок) — мені видавали за якесь небо.
Щоправда, на небі часами лазили блощиці й розписувалися на ньому за свою візиту, так то ж були дуже важкі часи — 1922 рік, — коли в нас ще не налагоджувано, якслід, взаємин із Персією і перського порошку на ринку бракувало.
Ця блакитна кімната завжди збуджувала в мені бажання сісти й писати вірші. Це все я до того, що дуже сантиментальний був. Одного разу сів і написав:
